Державу вбито. Vivat український народ!

"Держава" – таке звичне сакральне слово. Здається, що вона завжди була і буде поруч, вона піклується та карає, захищає та управляє, визначає майбутнє та минуле, проголошує війну і диктує істину…

Мільярди землян сотні років передавали свої життя в руки цих абстрактних гігантів, проте усюди за ім’ям держави ховалися конкретні смертні, що наказували іменем Левіафанів.

То, що ж воно таке – держава?

Очікувано, що абстракція немає єдиного визначення. Воно залежить від страхів та проблем, які дослідник намагається вирішити за допомогою різноманітних механізмів, узагальнюючи їх поняттям "держава".

У 1650-му Гоббс вважав державою систему домовленостей щодо передачі людьми своїх прав на самоврядування деякому суверену (монарху) для припинення "війни усіх проти усіх". Тоді ж Джон Локк називав державу суспільним механізмом уніфікації "природних прав" із делегуванням функцій вирішення суперечок деякому управителю, задля збільшення передбачуваності життя.

У сучасні прагматичні часи Олсон в 90-х розпізнав "державу" в якості когорти раціональних осілих бандитів, які максимізують свій прибуток під егідою адміністрування загального блага, як в тоталітарних так і в демократичних режимах.

Нобелівський лауреат Норт розумів під державою оплачуваний суспільством механізм специфікації і захисту прав власності.

Кому що болить, але у будь якому варіанті "держава" виконує свої функції завдяки двом основним факторам: легітимності власного бренду, тобто завдяки вірі людей у правильність або необхідність тих чи інших її дій і встановлюваних правил, та завдяки інструментам примусу.

Ці фактори забезпечують добровільне дотримання більшістю людей правил встановлених меншістю, яка діє від імені держави. Невелика кількість непокірних силою примушується до дотримання цих правил та вказівок.

Для українців держава так і не стала реальністю. Не стала ані сакральною, ані поважною, ані корисною, ані страшною. Сьогодні ми остаточно вбили на майданах Левіафана у своїй голові, нажаль лише після того, як усі фізичні ознаки держави були зруйновані.

Інфраструктурна руїна, деградація науки і освіти, жебрацтво населення, корупція, та чи не найгірший в світі стан системи державного управління, абсолютна відсталість та неконкурентоздатність країни майже в усіх галузях. Такою стала ціна усвідомлення.

Клікніть на зображення для збільшення 

Давно знайомі говорячі голови проголошують традиційні промови від імені держави, проте сморід гниючого монстра пробивається навіть до останніх рядів простих громадян.

Українцям пощастило, наш осілий бандит – це загримовані рекетири 90-х, які виявилися неосвіченими клептоманами, що так і не змогли зліпити для народу стерпний образ так званої держави. Це мала б бути маска для них самих– для осілих бандитів. Тому 24 роки братки завжди сприймались в якості братків, а "держава" - як логотип для союзу радянських чиновників зі "смотрящими".

Це розуміння співіснувало з невірою більшості населення у власні сили. Одягнені у ділову, міліцейську, податкову, митну та іншу офіційну форму злочинці сприймалися, як нездоланна сила, як даність.

Слово "держава" по-троху присипало натовп, раціоналізуючи психологічний біль від служіння браткам. Одночасно державний антураж піднімав самооцінку бидлуватого "істеблішменту", якому етикетка "політик" подобається більше статусу "пахан".

Революція гідності у купі з війною на сході, змусили населення відчути власну колективну фізичну силу – страшний Янукович і Ко виявилися жалюгідними збоченцями-втікачами, а самовпевненість "нових" діячів викликає іронічну посмішку.

Проте справу ще не завершено.

Загримованих під урядовців чи президента рекетирів вже ніхто не сприймає всерйоз, їх легальні інструменти примусу стрімко втрачають легітимність, а застосування сили лише наближує повстання більшості. Проте це можливе повстання поки не набуло конструктивного змісту.

Вже сьогодні озброєні бойовики стріляють із гранатометів у мирних містах, щоб контролювати контрабанду, а футбольні фанати в балаклавах смажать сосиски біля будинку Адміністрації президента в центрі Києва. У відповідь – лише невнятне белькотіння безсилих, нелегітимних чиновників.

Кожен п’ятий українець має зброю – від автомату до снарядів. Кожен другий ненавидить політиків та бажає їм смерті. Монополія так званої держави на насилля – в минулому.

Як не дивно це і є унікальний історичний шанс для українського народу – не маскувати осілого бандита, як це майстерно зроблено у розвинених західних країнах, а позбутися його. Не вигадувати нового ієрархічного монстра іменованого "державою", а побудувати мережу "Я-Людей".

Будь-яка зміна облич на керівних посадах не змінить ситуацію – адже в Україні немає образу того самого легітимного та страшного Левіафана, "держави", від імені якої можна було б наказувати. Бандитам при владі не вистачає сил задавити зміни ані легальними (державними) ані власними нелегальними силами.

Проте щоб не зануритися у 1650-ті, у "війну усіх проти усіх" якої так боявся Гоббс, виправдовуючи створення монстра, щоб нам надалі існувати в якості системи, необхідно запровадити нову інституційну модель, прийняту усіма людьми, які планують в ній жити.

Необхідний новий суспільний договір, як на формальному, так і на неформальному рівні. Тобто потрібен проект народної Конституції України, написаний власне народом, та неформальна згода людей жити за новими правилами.

Через тотальну кризу довіри в суспільстві така згода можлива лише у випадку спільної розробки нових правил. Через ту саму недовіру будь-яке делегування повноважень не може не супроводжуватися багатогранними зворотними зв’язками, тобто можливостями контролю, впливу та відкликання.

Як не дивно, усе старе має бути змінене на нове, хоча б тому, що від нього тхне смородом мертвонародженого українського Левіафана.

Держава існує лише в головах людей. Зараз в українських головах вона померла, проте в цих головах народжується суспільство. Суспільство, якому випала світова честь породити справді нові форми співіснування людей.

Олексій Жмеренецький, для УП

Оставить комментарий

Комментарии: 0