Перемогти себе

"Переможи себе – і виграєш тисячі битв". Будда

Сьогодні Україна, затамувавши подих, слідкує за діями українських силовиків на Сході країни, оплакуючи кожну втрату й радіючи кожному звільненому метру української землі. Ми точно знаємо, хто наш ворог – терористи, сепаратисти, "ватники", кадирівці, російські шпигуни та кремлівські найманці.

Водночас, найзаповітнішою мрією українців стало те, що роками не цінувалося – мир та єдність.

Сьогодні здається, що переможемо ворогів на сході – і буде єдність. Переможемо ворогів у Кремлі – і буде мир.

Але, насправді, усе трохи не так…

Чотири роки тому я писав, що "українці ще можуть виграти окремий бій, однак війну програють".

З того часу події в Україні лише підтверджують цю тезу. Майдан переміг, однак реформ немає, скарбниця порожня, частину території втрачено, ще частина – охоплені справжньою війною.

Чому ж так?

Ми звикли звинувачувати в наших бідах політиків. Але, як не болісно, винуваті в наших негараздах лише ми самі. Політики – кров від крові, плоть від плоті народної. Вони є такими, якими їх виховало суспільство – віддзеркаленням цінностей, переконань, культури, що панують у народі. Ми можемо їх клеймити, міняти, звинувачувати – це ні до чого не призведе. Адже допоки ми звинувачуємо, ми не розвиваємося.

В умовах історичних випробувань настає час зрозуміти, що ми самі відповідальні за нашу долю, і за наші невдачі. Для того щоб змінити країну, ми маємо перемогти самих себе. Наш найзапекліший ворог, який нас веде до прірви – це наш світогляд, колективна свідомість України.

Чотири основні світоглядні проблеми позбавляють нас майбутнього. Вони були детально описані в книзі "Омріяна Україна: ключ до майбутнього", а в сьогоднішніх обставинах проявилися найвиразніше. Ідеться про:

– комплекс меншовартості;

– комплекс жертви;

– відмова від стратегування майбутнього;

– тотальна нелюбов.

Наш комплекс меншовартості – у неспроможності самостійно навести лад у країні й дати відсіч зовнішній загрозі без іноземної підтримки, захисту й допомоги.

Ми просимо ЄС про санкції, ми закликаємо МВФ про допомогу, ми чекаємо, поки США за нас заступляться. Ми постійно тиражуємо цитати іноземних сенаторів, президентів, генсеків. Наче без їхньої підтримки ми – українці – не впевнені в тому, що ми на своїй землі робимо.

Наш комплекс жертви – це відібраний без жодного пострілу Крим, це втрачений без найменшого спротиву військово-морський флот, це війна з Росією, загрозу якої ми проґавили. Наш комплекс жертви – у порожній скарбниці, у спекулятивно обваленій гривні, у неспроможності подолати корупцію.

Ми можемо скільки завгодно жалітися на те, що Україна – жертва "злочинного режиму Януковича", жертва підступної російської агресії. Бажання жалітися якраз і є проявом жертовності. Це нічого не змінює. Фактично, ми спочатку несвідомо дозволяємо себе кривдити, щоб потім жалітися на всі голоси, що нас скривдили.

Українці не конструюють власне майбутнє. Ми настільки захоплені теперішнім стражданням чи минулими бідами, що практично не мріємо. Періодично заявляються приземлені цілі, що захоплюють суспільство. Але власної величної Української мрії, за яку варто було б померти, в Україні немає. Чимало молодих людей навіть жити в цій країні не хоче.

Катастрофа державності, яку ми тепер переживаємо, полягає в тому, що Майдан, демонтуючи режим Януковича, не мав жодного конструктивного бачення майбутнього. Так само було з українським суспільством і в 2004-му, і в 1991-му, і в 1917-1920-х роках. Якщо ми не творимо власне майбутнє, його починають творити за нас зовнішні суб'єкти. А Україна – лише об'єкт, про долю якого домовляються сильні світу цього в Женеві, Вашингтоні, Брюсселі чи Москві.

Тотальна нелюбов. Насправді – саме це і є ключова проблема нашого суспільства. Байдуже, що ми не любимо один одного – ми з легкістю сперечаємося, навішуємо ярлики, використовуємо, зраджуємо й завдаємо болю одне одному. Але ще гірше те, що ми не любимо самі себе. Ми дозволяємо собі ненависть, агресію, хамство. Ми принижуємо себе своєю нікчемністю, своєю жертовністю, своєю безпорадністю.

Як треба себе не любити, щоб дозволити безкарно іноземним "зеленим чоловічкам" топтати українську землю? Щоб дозволити політикам-паразитам безкінечно по черзі сидіти на шиї? Щоб за 23 роки самостійності й незалежності не облаштувати собі біль-менш комфортну та ефективну країну?

Сьогодні, попри загальний сплеск патріотизму, мені важко кричати "Слава Україні!" Для мене Україна, в якій хотілося б жити, існує поки що лише в моїх мріях.

І, чорт забирай, я втомився від державної мізерності та геополітичної нікчемності – цього нескінченного українського інферно.

Мені б хотілося створити зовсім іншу Україну, – цивілізаційного лідера, який викликатиме гордість у нас і захоплення в усього світу – Омріяну Україну.

Така Омріяна Україна знайде в собі сили подолати комплекс меншовартості та вирватися з ролі постійної жертви. Вона настільки полюбить себе, що знайде сили повернути величну історичну спадщину Русі. Можливо, переверне прапор, змінить гімн і, навіть, офіційну назву.

Нова епоха лідерства потребуватиме нових символів.

Новітня Київська Русь поставить Кремль на те місце, яке історично відводиться Московії. Доля Росії знову вирішуватиметься в Києві.

Україна більше не розриватиметься між Сходом і Заходом. Спершись на Чорноморський басейн, Київ реалізуватиме геополітичну стратегію з Півдня на Північ.

Без іноземних кредитних подачок за 3 роки буде реформована економіка, фінансова й податкові системи, щоб забезпечити зростання та вихід у світове лідерство. Будуть визначені точки зростання, у які стимулюватимуться державними інвестиціями.

Сьогодні ми недооцінюємо себе – клята меншовартість. Але в майбутньому, Україна може добудувати ще декілька літаків "Мрія" і стати світовим лідером вантажних авіаперевезень. Або так само ми можемо запустити видобуток власних діамантів і почити визначати правила на світовому ринку.

У нас є потенціал, щоб стати лідером у сфері IT, фармацевтики, органічного сільського господарства, суднобудування, машинобудування, енергетики. Уявіть, наприклад, Україна починає амбітні програми й за десять років стає світовим лідером по конструюванню та виробництву електромобілів! Думаєте, це занадто амбітно?..

Колись, так само, після Другої Світової війни зруйнована Японія планувала підкорити автомобільний ринок Сполучених Штатів. І таки підкорила...

Мають бути поставлені масштабні, амбітні цілі. Мають бути спроектовані нові міста, нові підприємства, нові науково-дослідні інститути, нові космічні кораблі.

Ці величні цілі мобілізуватимуть могутній потенціал українців, який останні десятиліття марнувався на примітивне виживання в країні-задзеркаллі. Необхідно нарешті усвідомити, що наше життя одне. І воно надто цінне, щоб гаяти його на посередні цілі.

Ми справді гідні більшого.

Але глобальне лідерство України-Русі визначатиметься не економікою й не технологіями. Найперше Україна явить світові якісно нові зразки суспільної організації, побудовані на цінностях любові, гармонії, творчості, краси, спорідненої праці. Світоглядне, духовне лідерство та експансія українського способу життя забезпечать Україні перші позиції у світі.

Омріяна людством країна щастя – наше власне Ельдорадо.

Я вірю: уся країна буде зорієнтована на розвиток людського потенціалу. Це призведе до небаченого сплеску творчості, інновацій, відкриттів. Зрештою, докорінна зміна системи освіти й виховання дасть світові якісно нову людину – психічно зрілу, світоглядно розвинену й щасливу, яка гармонійно поєднає в собі західний раціоналізм та східну сердечність.

Освіта стане однією зі сфер українського глобального лідерства. Люди з усього світу прагнутимуть приїхати в Україну, щоб навчатися, розвиватися та реалізуватися.

...Хтось, скаже – дурня. Інші подумають, що я із глузду з'їхав.

Але я точно знаю, що все може бути саме так. Катастрофічні випробування, які зараз випали на долю України, якраз дозволяють переосмислити власне місце в історії, ясніше побачити світоглядні проблеми, перемогти себе й змінитися.

У муках народжується майбутнє.

Чимало українців, хто вже переміг себе, почали творити таке майбутнє – Омріяну Україну. Серед них і я.

І хто знає, можливо, коли Україна запускатиме власні супутники, очищатиме світовий океан від сміття чи задаватиме світові стандарти освіти, мені буде значно легше промовити "Слава Україні!"

Олексій Толкачов, спеціально для УП

Оставить комментарий

Комментарии: 0