Опозиція v.2.0

Це – сайт лояльної опозиції Її Величності Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії. 

Точніше, це сторінка сайту Партії лейбористів, під назвою "Тіньовий уряд". На цій сторінці можна прочитати, що, наприклад, тіньовим міністром здоров’я є пан Енді Бернхем (AndyBurnham), а тіньовим генеральним прокурором є пані Емілі Торнберрі (Emily Thornberry). Весь кабінет повністю сформований, притому, що наступні парламентські вибори відбудуться 7 травня 2015 року – приблизно, як в Україні.

Однак кампанія 2015 року в Британії вже почалася – опозиція пропонує всім долучитися до команди та запропонувати свої рішення та задачі.

Водночас базові ідеологічні смисли вже сформульовані. Вони далеко не ідеальні з погляду пабліситі та конкуренції із урядом, однак в будь-якому разі стосуються майбутнього країни.

Тіньові міністри відповідають за свої сектори, критикують відповідних менеджерів уряду Кемерона, однак кожне критичне зауваження містить в собі пропозицію – що б натомість зробила опозиція.

Пропозиції можуть звучати слабко – наприклад "годі оплачувати дешеві готелі для бездомних, необхідно будувати дешеве житло, створюючи тим самим робочі місця". Однак вони завжди конкретні, позбавлені абстрактних термінів та строків, ярликів та пропагандистських формулювань.

Це є звичайна практика для багатьох країн: системна критика повинна містити в собі конструктивні пропозиції, критика має стосуватися умов життя конкретних людей. Можливі окремі випади і агресивні формулювання від політиків із відповідним темпераментом, однак це скоріше винятки.

Як коротко можна охарактеризувати британський тіньовий кабінет в його ідеальній проекції (тобто не цей конкретний, а загалом)?

Три ключових слова успішної політики: відкритий, ефективний та відповідальний.

Це уряд, який має власну програму модернізації країни, і за умови обрання розпочне реалізацію цієї програми. Можливо, ця програма виявиться помилковою, однак тільки спроба дозволить це виявити. Це уряд, в якому ми сьогодні бачимо відповідальних за сектори. І це уряд, який прозоро декларує свої задачі. І саме по них звітує.

Сотні років політичного досвіду дозволили створити ефективну модель управління державою. Як і будь-який соціальний інструмент, вона може давати збої, може нехтувати управлінською логікою, однак коефіцієнт корисної дії саме такої системи все одно є вищим за будь-яку альтернативу.

Візантійське полотно

Партія регіонів України не так давно знаходилася в опозиції. Звичайно ж, нічого, навіть віддалено схожого на англійську модель управління, не було створено. Тож не дивно, що прийшовши до влади, новий уряд не демонструє ключових показників: передбачуваності, відкритості, ефективності та відповідальності. Рішення часто є спонтанними, сектори підпорядковуються декільком людям, між якими провокується конкуренція. Прозорість рішень – це лише візуальна ілюзія.

Правила менеджменту українських політиків надзвичайно прості: забезпечуємо змагання без правил між найближчим оточенням, а там ухвалюємо рішення відповідно до ситуації. Такі правила повністю ігнорують ключові показники ефективності: мінімум витрат, максимум результату, персональну відданість тощо.

Саме в цьому криються причини масових переходів між фракціями, амнезія щодо власних політичних гасел, зникнення такого явища, як офіцерська честь, незаконні судові рішення, підтримка бізнесів політичних конкурентів і т.д. Не окремі політики є покидьками, однак система передбачає саме такий зміст комунікації в соціуму.

Корупційні скандали, провокації на мітингах, взагалі все, що відбувається сьогодні в Україні – це лише наслідки, надбудова. Базис є глибшим, він лежить глибоко в культурі тих, хто ухвалює рішення.

І мова не про любов до "Мурки", але про спосіб співіснування в суспільстві. Ми живемо в країні, де більшість населення вважає за нормальне залишати сміття в парках, під власними будинками, викидати недопалки на шосе, плювати під ноги.

Як показало недавнє дослідження по окремому регіону в Росії, більше 65% опитаних вважають за нормальне крадіжку – головне, щоб не в сусіда. Цінністю є думка близького оточення, сусіда, а не етична норма. Тобто якщо в мікросоціумі прийнято іти "стінка на стінку" або бити жінку, то змінити цю норму можна, лише змінивши оточення (саме цим, до речі, займався Сталін, розпорошуючи населення – позбавляв людей їхніх соціальних звичок).

Відповідно, звичка до найгірших зразків візантійської політики – це не унікальна риса Партії регіонів, це відображення пануючих настроїв в суспільстві. Ця звичка починається ще в зародку політичної сили, вона не є атрибутом влади. Те, як себе привчають працювати лідери ще на початку кар’єри – це і буде їхня звична поведінка. Ми, консультанти, можемо навчити їх вести блоги, не застібати нижній ґудзик піджака, любити дітей, однак не змінимо їхні пріоритети в комунікації.

Як наслідок, українська політика і українські політики – це завжди клубок протиріч і логічних загадок. За багатьма діями відсутні жодні раціональні пояснення – хтось керується відчуттям помсти, хтось – дитячими комплексами, для когось важливо показати свій статус чи можливості. Там, де потрібно приховувати статки – їх вип’ячують, де доречним буде блеф – ідуть напролом.

Дипломатія? Хитрощі? Амбіції? Це все розбивається вщент, коли на сцену виходять бажання посвітити дорогим годинником, показати швидкість на спідометрі, або реалізувати свою давнішню мрію – обличчя на першій сторінці журналу. Звичайно ж, маніпулювати такими емоціями дуже просто в країні безкрайніх можливостей, що і роблять політтехнологи-авантюристи.

Натомість суть ефективної та відкритої політики – у прив’язаності до реального життя. Гасла, як би красиво вони не звучали – якщо не мають стосунку до реальних проблем, реальних ситуацій – такі гасла дуже швидко втрачають прихильників. І саме через це ми маємо постійну зміну політичних брендів, хоча люди залишаються ті самі.

Такою є картина сучасної України. На жаль, опозиція в усіх своїх втіленнях поки що ідеально вписується в стандартні правила гри.

Жодної ознаки відкритої, ефективної та відповідальної роботи, за прикладом тої самої Великобританії – немає. Немає відповідальних за сектори, немає рішень по проектах, немає дорожніх карт по містах. Навіть у ситуації з мітингами чи виборами в Києві – бачимо обережні тактичні кроки.

Уявімо, якби хоча б в одної з опозиційних партій був подібний сайт – із командою на 2015 рік, із основними темами, із зворотнім зв’язком, постійним щотижневим брифінгом лідера із пресою, із графіком роботи. Зрозуміло, що сайт є лише формою, результатом якісного менеджменту всередині партії. Чи були б у нас сумніви, що після перемоги на виборах ця партія поводилася б інакше?

Чи може більше сумнівів викликає поведінка реальної української опозиції, яка колись все ж таки виграє вибори? З якого дива вона почне ухвалювати ефективні та прозорі рішення? Чи вже сьогодні опозиція здатна заявити свою позицію щодо запланованого референдуму та позачергових парламентських виборів? Якщо згадати 2005 рік – проблема була зовсім не в "любих друзях", але в збереженні звичної, закритої комунікації візантійського типу.

Це в жодному разі не означає, що опозиція погана чи деструктивна, але це означає, що модернізація країни лежить не в її руках. Поки що маємо гравців, які грають за правилами системи і не намагаються міняти ці правила. Маємо гравців, які не готові зрозуміти – вони є менеджерами, для яких існують певні робочі обов’язки, дедлайни, задачі, і як менеджери вони мають оптимально використати свій час та уміння.

Україна почне мінятися тоді, коли з’явиться група із 5-6 політичних лідерів, що об’єднаються навколо трьох базових принципів: прозорість, ефективність, відповідальність. Саме менеджери, а не харизматики зможуть розпочати реформи і покінчити із ерою візантизму.

Парадоксально, але саме топ-менеджери в сучасному світі великих корпорацій заробляють найбільше – тобто можна буде не красти, не жити в оточенні власної охорони, але чесно декларувати прибутки, забезпечені власною ефективною діяльністю.

Артем Біденко – президент групи SA Political Communications

Оставить комментарий

Комментарии: 0